вівторок, 2 вересня 2014 р.

Казка "Хмаринкова історія" (укр.)

Хмаринкова історія
                                                                                                                        Пінчук Ольга


Жила-була сіра-присіра Хмаринка Дуся. Так прозвали її інші хмаринки за те, що вона весь час дулась та пускала на землю рясний дощ. Навіть тоді, коли його ніхто не просив. Вона мала великі печальні оченята, які ніколи не посміхались, а лише з підозрою дивились на цей світ. Пролітаючи над Горою, вона бачила, як та умивалась, підставивши свої боки теплому ласкавому сонечку, що визирало із-за хмаринки, посміхалась йому, радіючи кожному новому дню, Хмаринка думала, що це Гора з неї потішається, і від засмученості щедро поливала її дощем. Саме тому Дусю не любили запрошувати в гості, і взагалі, уникали контактів, адже подейкували, що ця сірість не що інше, як стрибуча хвороба, яка вмить може перескочити на інших. Проте, Дуся любила всюди пхати свого носа, щоб скласти про все на світі своє враження, яким потім ділилась з оточуючими. 

І от вчора, пролітаючи над лісом, вона зачепилась за найвище дерево і почала на нього лити рясний дощ. Дерево спочатку сприймало це з вдячністю, та потім стало забагато сірості та сирості і вже хотілось теплого ласкавого слівця та сонечка. Проте Дуся і не збиралась йти геть, адже дерево лоскотало її, намагаючись скинути надоїдливу гостю. А вона думала, що Дерево не розуміє її розповідей, тож і далі пояснювала йому своє бачення світу. А так як розповіді Дусі були кольору скарги, то і дощ ряснів з кожним днем все більше. Дерево почало захлинатись, йому ставало млосно, воно відчувало, що немає чим дихати, а всюди вже вирували водяні потоки. Пташечки, які гніздилися на ньому, давно покинули свої домівки та полетіли геть. Дерево мріяло стати пташкою та полетіти ген за обрій назустріч яскравому сонечку, погріти замерзлі гілочки, просушити промокле листячко та знову радіти життю, наповнюючи його своїм тихим мелодійним шелестом.

Одного дня, коли Дуся знову завела нову пісню про те, що в Лісі ніхто, крім неї, не розуміє, як потрібно поливати Землю, прикрашаючи свою розповідь сирістю та проливним дощем, в Дереві щось заворушилось.

– Мабуть, це в мене вже вода під корою булькає, – мовило воно до себе.

– Ні-ні-ні, це я – Пташеня Ку, – защебетало щось всередині.

– А як ти тут опинилось? До мене вже давно ніхто не прилітав, – запитало здивовано Дерево.

– Та я і не відлітав, я тільки прокинувся. Я – Пташеня з роду Сплюшок. І можу спати дуже довго. Ось мій прапрадід, наприклад, міг проспати цілий місяць без перерви. Він навіть виборов Кубок Майстра Спання на змаганнях з цього пташиного виду спорту.

І Пташеня Ку весело защебетало, розповідаючи про всю свою крилату родину. Дерево дуже зраділо, що з’явився хтось, з ким можна весело погомоніти і воно розповісти про своє життя. Про те, як воно щасливо шелестіло листячком, запрошуючи в гості пернатих, про те як колись у ньому поселився Дятел Дуду, який весело дудів та стукотів, вишукуючи всіляких шкідників та комашок. Дерево згадувало про те, як під його стовбуром жила ціла сім’я Зайчиків, і кожен вечір вони влаштовували змагання з поїдання моркви на швидкість. А коли воно завело мову про Дусю, то перейшло на шепіт, аби не почула настирлива Хмаринка. Проте, Дуся вже давно прислухалась до бесіди, тому добре розчула своє імя і, навіть, не дослухавши, страшенно образилась на Дерево. Хмаринка подумала, що воно не задоволене тим, як щедро вона його поливає. Від образи полився проливний дощ, та такий, що від шуму Дерево вже й не чуло щебетання Ку. Проте, з часом Дуся теж притомилась виливати весь непотріб з себе і трохи закуняла.

– Гей, ти ще тут? – мовило Пташеня Ку.

– А де ж мені подітись? Я ж не вмію літати… А як було б добре полетіти гееен за небокрай, привітати Сонечко з новим днем, просушити крону в його ласкавих промінчиках… – мрійливо почало Дерево.

– То в чому ж справа? Давай полетимо разом! Я якраз виспався і маю сили на далекі перельоти. – запропонував новий друг.

– Та у мене ж немає крил, я не можу літати. Тут моє місце. Я живу тут з дідів-прадідів і не можу кинути цю галявину. – засмучено мовило Дерево.

– УУУУУУ, тоді треба запросити Сонечко до тебе! – запропонував Ку.

– Це марна справа, ніхто і близько не хоче вже підходити до Дусі, кажуть, що якось вона навіть Сонце затьмарила так, що те ледь оговталось, аби знову повернутись на небосхил, щоб гріти все живе на Землі. – засмучено відповіло Дерево.

– Кепські справи… – сказав Ку, а подумавши трохи, додав, – а чи знає Хмаринка, що ти більше не хочеш сирості, що хотів би запросити до себе в гості Сонечко?

– Звичайно, я ж кожен День сварюся з нею і прошу піти геть. – відповіло Дерево.

– А вона що каже? – допитувалось Пташеня.

– Гм… Я не знаю. Я не слухав, – з сумом сказало Дерево.

– О, здається я знаю, що потрібно зробити, – радісно вигукнув Ку.

І в подробицях розповів Дереву, як треба вчинити, щоб нарешті побачити Сонечко.

Поки новоспечені друзі розмовляли, Хмаринка солоденько спала, і снилися їй дивні сни, начебто поселився у неї на самому краєчку Сонячний Зайчик, який весело гиготів та стрибав догори дригом. Дуся прокинулась та одразу вирішила пожалітись на нахабу Дереву, щедро поливаючи його дощем. Воно уважно вислухало, та сказало:

– Який цікавий сон! Мабуть гарненько спалося, адже ти сьогодні виглядаєш дуже мило. А Сонячний Зайчик – це запорука хорошого дня.

– Нічогісінько хорошого я в ньому не бачу, стрибає та сміється казна навіщо! Хіба так можна? – здивовано відповіла Хмаринка. Вона вперше почула Дерево. Це вперше їй хтось сказав приємність.

– Я бажаю тобі, Дусю, чудового дня. І дякую за ніжний дощик! – лагідно мовило Дерево.

Від здивування Дуся аж перестала пускати зливу, перейшовши на легку мряку та буркотіння:

– Нічого вони не розуміють. Я вважаю, що ці бешкетливі Зайчики тільки шуму нароблюють, від них ніякої користі. От, якщо мене не буде, то вся Земля залишиться без дощику, все живе буде страждати від спраги, а коли зникне Сонячний Зайчик, то нічогісінько не станеться. Все таким і залишиться, як і було до того.

– Я абсолютно погоджуюсь з тобою! - мовило Дерево. – Без тебе, і справді, на Землі будуть кепські справи! Хто нас вмиє, хто напоїть нас живильною водичкою, хто подарує тінь та нове життя на Землі? – спокійно та лагідно мовило Дерево.

Дуся від подиву, аж перестала мрячити, бо до сьогодні ніхто так з нею не говорив. Правда, здивування вистачило аж на цілих пять хвилин. І вона знову стала жалітись та лити сльози. Дерево, хоч вже і було занадто змучене дощем, все одно намагалось прислухатись до Хмаринкових монологів і, час від часу, висловлювало свою думку щодо сказаного. Дуся потроху звикала до цього, та на деякий час переставала плакатись. А одного дня вона зовсім не лила дощу.

Так поступово Дерево намагалось подружитись з Дусею. Воно чуло, що вона говорить, дослухалось до її думки та потроху зрозуміло, що це просто така Хмаринка і з цим нічого не вдієш. Проте, ця дружба все одно приправлялась періодичним дощем з боку Хмаринки. Пташеня Ку вже давно вилетіло з дупла. Дерево навіть не дізналося б, як воно поживає зараз, якби пташеня не прилетіло до нього одного липневого ранку.

Ку дуже подорослішав за час розлуки та перетворився на гарного Птаха з яскравими крилами та довгим хвостом. У дзьобику він тримав гілочку, і якраз шукав собі деревце, де можна було б звити гніздечко для своїх нащадків. Ку одразу пізнав Дерево і вирішив, що таке гіллясте, розкидисте дерево те, що потрібно для його майбутнього сімейства.

– Доброго дня, Дерево! Гарно виглядаєш. В твоїх гілках пульсує життя, аж так і хочеться в них поселитись. Я – Ку, памятаєш мене? – мовив Птах.

– Привіт! Звісно! Як же я раде тебе бачити, Ку. Кажеш, гарно виглядаю? Навіть не знаю, я давно не бачив Сонечка. Не думаю, що мені до лиця надмірна волога. – відповіло Дерево.


– Та ти що! А ти подивися на себе у калюжку? – запропонував Ку.


Дерево вперше за стільки часу опустило свій погляд донизу та побачило, як його величезна крона розрослась, як налилось воно життєвою силою, незвичайною красою та пишністю. А ще під корінчиками воно побачило маленьких діточок, які грайливо задирали свої молоденькі гілочки догори, аби бути схожими на татка.

Дереву аж перехопило подих від тої ніжності, що переповнювала його серце. Воно нарешті відчуло щиру подяку до Хмаринки за дні, проведені під дощем, нарешті зрозуміло, що Хмаринка мала рацію, адже без неї воно не було б таке гарне, не змогло б так шелестіти листячком, не подарувало б життя новим росточкам, без неї воно б не жило. Дерево підняло свої гілочки догори, щоб обійняти Хмаринку, подякувати за це відкриття, а її вже не було поряд. Тільки десь в далечині маячила сіренька плямка на небі, що все далі віддалялась, аж поки зовсім не зникла десь за обрієм. Дерево сумно дивилось їй услід, на корі виступили сльози щирої подяки з домішками суму, адже воно вже поріднилося з Хмаринкою. Воно зашелестіло услід своїй подрузі, ніби вибачаючись за непорозуміння. Проте Хмаринка вже цього не чула. Вона летіла назустріч новому життю.

Ку звив своє гніздечко та, знайшовши свою наречену, подарував Дереву нових щебетунчиків, за якими воно придивлялось, поки батьки впадали в Сплячку. Дерево ніжно ловило їх гілочками, відкидаючи назад, у гніздечко, адже малі пташенята були такими ж допитливими, як і їхній татко, і не могли всидіти на місці.

Росточки вже оформлювались у гарненький молодняк, даруючи Дереву щастя, і зовсім скоро могли б стати домівкою для нових пташенят. Сонечко давно завітало в ці краї та весело світило, нагороджуючи жителів за чекання. А Дерево запитувало у кожної пташки, що прилітала в гості, чи не бачили вони невеличкої сірої Хмаринки. Проте, ніхто не міг сказати, що знайомий з такою, ніхто більше не чув про Дусю.

Та ось одного разу до Ку прилетіла пташина рідня на сімейні посиденьки. Вони жили далеко, аж за трьома горами, що височіли в долині. Сімейство весело щебетало, наповнюючи округу співом, від якого ставало тепло на душі. Дерево дрімало, та крізь сон потроху прислухалось до їхніх розмов. І ось воно почуло розповідь тітки Кукуськи про чарівну сіреньку Хмаринку. Вона розповідала, що ця Хмаринка була дуже добра і завжди допомагала всім у спеку, прикриваючи все живе від палкого Сонечка, даруючи живильну вологу та оповідаючи дивну історію про Сонячного Зайчика та загадкове Дерево Мудрості, яке вміє слухати та чути. Подейкували, що на Хмаринці живе ціле сімейство Сонячних Зайчиків. Вона дозволяє їм весело стрибати догори дриґом, рясно поливаючи Землю дощем. І від цієї маячні народжується різнокольорова веселка, від краси якої перехоплює подих. Кажуть, що по райдузі можна зійти на хмаринку та познайомитись з Сонячними Зайчиками, прошепотіти їм на вушко бажання, яке неодмінно здійсниться. Хмаринка довго не затримується на одному місці, перелітаючи з Лісу на Галявину, з Галявини на Поле, з Поля на Гору і так далі. І всюди вона показує Диво Веселки, Диво своєї різнокольорової Душі, даруючи шматочок щастя тим, хто це бачить!


Прокинувшись від дрімоти, Дерево радісно зашелестіло, сповнене щастям та спокоєм, стаючи прикладом для своїх нащадків, та даруючи надійний прихисток гостям.




26.08.2014 р.


Немає коментарів:

Дописати коментар