Доброго ранку! Давайте сьогодні поговоримо про горизонти, бо темою 6-го дня #ts_challenge_sewndreams стали подвиги.
Розмірковуючи про подвиг, потрібно розуміти, що він завжди пов'язаний з героїзмом і чимось не зовсім звичайним для тебе особисто. Раніше лицарі заради дам драконів перемагали, а я ж боролася зі своєю забитістю у школі та загубленістю мене у собі самій. Я почала відкривати свої горизонти, поступово цікавлячись різними речами. Спочатку робила це з надривом, змушуючи себе. Адже найскладніше вийти із зони комфорту, пробити глуху стіну, надійно зведену своїми ж руками. А тепер я йду по інерції. Вже давно стало звичкою тягнутися до чогось нового, прямуючи у далечінь. Хоча й бувають випадки, коли хочеться все кинути. Але я знаю, там, де так складно щось дається і живе мій ресурс. Варто лише подолати первинний опір, аби справа пішла, як по маслу. Варто проявити завзятість, аби роздмухати вогонь своїх намірів.
Раніше я винуватила інших, що займалася не тим, що мені до душі, поки не зупинилася та не почала діяти. Адже немає обмежень, їх ставимо ми самі. І досить віртуозно, між іншим! Часом дивуєшся наскільки людина вміло себе утискає зайвими переконаннями, стереотипами, підживлює не тими емоціями. Здається, набагато легше звернути з цієї стежини та обійти перешкоду. А як же в такому разі понити? Як виклакати жалість до себе, яку помилково прирівнюєш до любові.
Зараз у мене на часі черговий рубікон, який так складно пробити. Я слабо бачу його обриси на горизонті, що тікає у далечінь, але я знаю, мої щоденні кроки наближують мене до мети. Я з радістю вирушаю у нову подорож до себе, наважуючись при цьому на маленькі та великі особисті подвиги.
Розмірковуючи про подвиг, потрібно розуміти, що він завжди пов'язаний з героїзмом і чимось не зовсім звичайним для тебе особисто. Раніше лицарі заради дам драконів перемагали, а я ж боролася зі своєю забитістю у школі та загубленістю мене у собі самій. Я почала відкривати свої горизонти, поступово цікавлячись різними речами. Спочатку робила це з надривом, змушуючи себе. Адже найскладніше вийти із зони комфорту, пробити глуху стіну, надійно зведену своїми ж руками. А тепер я йду по інерції. Вже давно стало звичкою тягнутися до чогось нового, прямуючи у далечінь. Хоча й бувають випадки, коли хочеться все кинути. Але я знаю, там, де так складно щось дається і живе мій ресурс. Варто лише подолати первинний опір, аби справа пішла, як по маслу. Варто проявити завзятість, аби роздмухати вогонь своїх намірів.
Раніше я винуватила інших, що займалася не тим, що мені до душі, поки не зупинилася та не почала діяти. Адже немає обмежень, їх ставимо ми самі. І досить віртуозно, між іншим! Часом дивуєшся наскільки людина вміло себе утискає зайвими переконаннями, стереотипами, підживлює не тими емоціями. Здається, набагато легше звернути з цієї стежини та обійти перешкоду. А як же в такому разі понити? Як виклакати жалість до себе, яку помилково прирівнюєш до любові.
Зараз у мене на часі черговий рубікон, який так складно пробити. Я слабо бачу його обриси на горизонті, що тікає у далечінь, але я знаю, мої щоденні кроки наближують мене до мети. Я з радістю вирушаю у нову подорож до себе, наважуючись при цьому на маленькі та великі особисті подвиги.
Немає коментарів:
Дописати коментар